Бути добрим це вроджена вада?

Buasson

Бути добрим — це вада чи риса, яка вимагає сміливості?
А ви взагалі допомагаєте іншим? Чи замислювались, наскільки ми — українці — добрі за своєю природою?
Часом здається, що байдужість стала нормою: людина лежить на асфальті — і більшість проходить повз, не озираючись. А деякі, на жаль, ще й здатні вдарити чи зневажити.
То що з нами не так? Або навпаки — що хорошого ми в собі просто не помічаємо?

SuharikK

Це питання справді змушує замислитись. Часто здається, що світ навколо стає черствішим, але якщо трохи уважніше придивитися — добра насправді більше, ніж здається. Люди допомагають одне одному й чужим, просто не завжди це на видноті. Благодійність, волонтерство, підтримка сусідів чи навіть тепле слово — усе це прояви тієї внутрішньої доброти, яку ми не завжди вміємо цінувати.

На мою думку, українці мають глибоке коріння щедрості та милосердя. Це не щось нове — традиція допомагати жила в нас і раніше. Наприклад, ще в ХІХ–ХХ століттях у нас були сильні постаті, які займались меценатством і благодійністю докладніше у статті «Українські благодійники та меценати ХІХ–ХХ століття», там цікаво описано, як ця традиція формувалась і передавалась далі.

Можливо, ми просто не звикли говорити про добро вголос. Але це не означає, що його немає. Варто частіше помічати маленькі хороші вчинки — і тоді відчуття байдужості поступиться розумінню: ми досі людяні.